Творчість і психіка

Творчість і психіка
В. О. Карпенко

к. філол. н., проф.
УДК 070:82-92.001

Йдеться про категорії знання і натхнення як складлві творчого процесу. Проводяться паралелі між інтелектуальною діяльністю та психічною сферою людини.

It is described the categories of knowledge and inspiration as a component of creation process. It is implemented a comparison between intellectual activity and psychological sphere of a person.

Творчий процес і психіка

Будь-яка професія, навіть проста фізична робота, вимагає певного розумового та психічного напруження. Творча ж праця, як ніяка інша, майже повністю залежить від рівня інтелекту та стану психічної сфери людини. Як відомо, талант дається людині від природи і розвивається в процесі практичної діяльності.

Що ж таке талант, яка його природа?

Наука не дала ще конкретної відповіді на це запитання. Реально ми бачимо тільки наслідок, кінцевий результат таланту, у нашому випадку – готовий твір. Та ще логічно можна дійти висновку, що виник цей твір завдяки праці автора, точніше – завдяки його розумовим та фізичним зусиллям під час написання, що й прийнято називати творчим процесом.

Це дуже не просте поняття – процес творчості – і йому важко дати вичерпне визначення. Як у кожного твору є свій автор, так у кожного автора є свій, своєрідний і часто неповторний процес творення. І хоч маємо чимало спогадів, записок, повчань щодо "секретів" майстерності, індивідуальних підходів до написання, скажімо, літературного чи журналістського твору, однак підвести спільний знаменник під чітке поняття творчого процесу практично неможливо. Але визначити та розкрити певні його закономірності та особливості можна і треба, щоб докопатися до суті. Безсумнівно, з огляду на це, випливає, що знання – це основа творчості, а натхнення – її рушійна сила. Так само як і те, що творчий процес – це, передусім, інтелектуальна діяльність, тісно пов'язана з психічною сферою людини. Тому-то творча робота є не тільки вкрай напруженою, а й нерідко нервовою та пекельною. Про це є чимало свідчень людей, які створили нетлінні твори і зажили слави видатних майстрів слова.

Так, до наших днів дійшов гіперболізований до парадоксу епізод із творчого життя російського класика ХІХ–ХХ століть Льва Толстого. Коли якось його запитали, чи багато він устиг зробити за день, той відповів: "Дуже багато. Я написав цілих два абзаци". Коли ж знову прозвучало запитання "А що зроблено сьогодні?", Лев Миколайович відповів: "О, більше, ніж учора, – я перекреслив те, що написав..."

Це не таке вже й велике перебільшення, якщо взяти до уваги справжню багатотрудність письменницької праці. От і відомий французький майстер пера Флобер признавався: "Для того, щоб написати півтори сторінки, я викреслював дванадцять" [12].

Велетрудною може бути будь-яка інша робота – чи то розумова, чи то фізична. Та чи не найбільше пов'язана з психікою саме робота творча. Успіх чи невдача у здійсненні творчого задуму безпосередньо позитивно чи негативно впливає на психічну сферу творця. Яке приємне відчуття оволодіває автором по завершенню твору, надто, коли він інтуїтивно вловлює, що твір удався! Навіть та душевна спустошеність, яка оволодіває творцем після праці, є радісною від усвідомлення позитивного результату. І навпаки, автора огортає гнітючий настрій, коли "робота не йде", а нерідко – і розпач від того, що не вдалося реалізувати задумане, добитися успіху, і твір сприймається як явна творча невдача.

Муки творчості

Цей вислів поширений виключно у колах представників розумової праці. Не так важливо, скільки в ньому закладено іронії, а скільки гіркої правди, але можна з певністю стверджувати, що навряд знайдеться працівник пера, який би не зазнав на собі цих мук. Незалежно від того, пересічний це фахівець, чи здібний, або навіть талановитий, чи й того більше – геніальний, – незалежно від усього того не обминає його ця доля. Скорше навпаки: що людина талановитіша, то гостріше сприймає вона творчу невдачу, то глибше переживає тимчасову відсутність натхнення, то болючіші її творчі муки. І тоді людиною оволодіває песимістичний настрій, відчуття безпросвітності та безвиході.

Певно, під такий сумовитий настрій, навіяний тодішньою дійсністю та політичними реаліями, великий український письменник і кіномитець Олександр Довженко признавався у своїх щоденникових нотатках:

"Або я зовсім не вмію писати і все те, що я роблю, лише здається писанням за принципом – на безриб'ї і рак риба, або ж я втомився і виснажився увесь вщент. Написати півсторінки для мене вже канальський труд. Я втомлююсь часом від одного рядка.

Тисячі думок і картин збиваються в купу і мучать мене. А витікають вони з голови неначе через мікронно тоненьку щілинку, і все написане мною здається завжди мені нікчемною краплинкою того, що я так пристрасно хотів сказати.

Тоді я журюся і знову мучуся од знесилення" [3, 203–204].

Звичайно ж, сумнів майстра в тому, що він "зовсім не вміє писати", попри всю щирість цього запису, слід сприймати як ознаку творчих мук, як наслідок психологічного зриву. І розуміти: що більший талант, то жорстокіші творчі муки.

У повсякденні ці муки трапляються в набагато м'якшій формі. Кожен, кому доводиться писати, може пригадати випадок – і не поодинокий – коли мало не за чуба намагаєшся посадити себе за стіл і примусити працювати, а воно не пишеться та й годі. Причини можуть бути різні, а результат той самий – людина мучиться тому, що їй не працюється. Воля пригнічена, думка квола, слова не в'яжуться. А якщо робота термінова, час підтискує, з'являється відчуття відчаю: не встигну...

Щоб вийти з цього стану, людина починає палити цигарку за цигаркою, знервовано ходити по кімнаті, без міри пити каву. Рідко коли такою працею вдається викликати натхнення, примусити себе взятися за перо, сісти за друкарську машинку чи комп'ютер. Та коли і вдасться, то навряд чи напишеться повноцінний твір, а скоріш за все вийде щось формально обов'язкове, анемічне, не запліднене творчим поривом.

Все це можна пояснити двома чинниками. По-перше, чим людина інтелектуальніша та освіченіша, тим тонша у неї психіка і гостріше сприйняття навколишнього світу та, надто особистої невдачі, яка нерідко гіперболізується до творчого краху і сприймається мало не як трагедія. По-друге, такі творчі муки зайвий раз засвідчують, що джерела творчого процесу лежать у царині психічної діяльності та психічного стану творця.

Як бути у такому випадку? Що робити, аби швидше подолати тимчасовий творчий застій? Як повернути робочу форму? Як не втратити відчуття оптимізму і не піддатися зневірі у власні сили та можливому відчуттю безпросвітності та безвиході?

Немає чіткої відповіді на ці запитання. І не може бути. Адже так само, як і творчий процес, муки творчості мають суто індивідуальний, особистісний характер. Тому кожен мусить шукати свій вихід, проаналізувати, які причини призвели до застою. Та одне зрозуміло: ці муки мають психічну основу.

Можна тільки порадити ставитися до цього філософськи, не впадати у відчай і оцінювати цей стан як звичайне для творчого процесу явище, через яке раніше чи пізніше проходить кожна творча натура. З часом воно минає і творець знову набуває творчої форми. Усвідомлення цього допоможе не тільки не втратити впевненість у своєму творчому потенціалі, а навіть скоротити період стану занепаду.

Як звикле, творчі муки мають короткочасний характер, наприклад, у початковий період написання журналістського твору (хоча трапляється і досить тривалий творчий спад). Приводом до цього може бути нестача необхідного фактажу, слабкість особистих вражень, відсутність характерної деталі, яка б дала поштовх до розвитку внутрішнього сюжету, труднощі в озаглавленні твору тощо. Розібравшись з причинами, легше подолати творчий закріп. Тому треба виходити з того матеріалу, який є, залишивши прочерк для певної цифри чи певного факту, які легко з'ясувати потім і вставити в потрібне місце. Не повинна спинити автора і трудність з придуманням заголовка. Звичайно, його наявність дисциплінує думку, спрямовує її рух у напрямку, потрібному для розвитку сюжету та розкриття ідеї твору. Якщо ж із заголовком не складається, не біда – його можна придумати і по написанню матеріалу.

Коли ж це не допомагає, варто відкласти на певний час роботу, переключитися на щось інше, чи взятися за яку-небудь фізичну працю, зрештою, просто погуляти на свіжому повітрі. Таким чином абстрагуватися від матеріалу, позбутися необхідності безплідно шукати виходу і дати відпочинок власному мозку. Водночас у підсвідомості не припиняється невидима робота, і може настати момент, коли якась дрібниця, незначна деталь, асоціація дасть поштовх творчому прориву, тому внутрішньому стану, який ми називаємо натхненням. Це означає: пора, не гаючи часу, братися за продовження роботи.

Журналісти, яким нерідко доводиться працювати "сьогодні на завтра" і навіть "сьогодні на сьогодні", можуть заперечити: а як же з оперативністю, з термінами подання матеріалу, які не чекають? Що ж, треба або "зловити" натхнення, або, пересилюючи творчі муки і поклавшись на своє професійне вміння та досвід, писати без натхнення так званий "нужник" (поширений у журналістських колах вислів, з російської – "нужный материал"). Він навіть буде поставлений у черговий номер, але, не освітлений променем збудженого таланту, навряд чи приверне увагу читачів та залишить яскравий слід у їхній пам'яті.

Принагідно варто зазначити, що всі ці моменти мусить знати і враховувати редактор. Йому треба вміти зрозуміти душу автора, інтелектуальні та психічні зусилля того при роботі над твором, об'єктивно та доброзичливо оцінити сильні сторони матеріалу та цікаві творчі знахідки, добрим словом підтримати його, а також коректно і зичливо вказати на недоліки. Це можливо тоді, коли редактор сам є творчою людиною, розуміє різні грані творчого процесу, уміє простежити рух авторської думки, коли він не з чужих слів знає, що таке муки творчості і сам зазнавав їх неодноразово. Наявність усього цього якраз і є свідченням високої, уже редакторської майстерності.

Про сутність психіки та психології

Вочевидь, неможливо з'ясувати тонкощі природи творчості взагалі та, зокрема, феномену творчого піднесення, як її найважливішого складника, не зрозумівши сутності таких понять, як психіка людини та психологія. У 2003 році вийшла, на жаль, посмертно, науково-популярна книжка українського вченого Олексія Братка-Кутинського "Як удосконалити свою психіку". Доречно нагадати, що автор став широковідомим своєю оригінальною працею "Феномен України", яка у 80-ті роки, коли була написана, значно випереджала свій час. Вона була опублікована у газеті "Вечірній Київ" і на прохання читачів видана окремою книгою 1996 року двома накладами. У новій книзі йдеться про методи та методики психотренінгу на основі світоглядних уявлень, властивих різним філософським течіям, окультним і релігійним ученням. На початку Братко-Кутинський наголошує, що людина вирізняється серед усіх інших живих істот своєю самосвідомістю. Власне, смислом і вищою метою життя є невпинне розширення свідомості та пізнання істини. Ще академік В. І. Вернадський визначив п'ять основних форм пізнавальної діяльності, це – наука, мистецтво, філософія, релігія та медитація (самозаглиблення). Ця діяльність людини регулюється, на думку автора, чотирма підсистемами, які взаємодіють одна з одною:

1. Перша підсистема – фізична (фізичне тіло) – локалізується у тримірному просторі. Це найгрубіша підсистема, вона сприймається всіма органами чуттів і її можна зареєструвати різними приладами.
2. Друга підсистема – біоенергетична (біополе, тонке тіло) – також локалізується у тримірному просторі. Але вона побудована з набагато тоншої матерії й сприймається органами чуттів в особливому їхньому стані. Ця підсистема складається з внутрішнього поля (аури), що незначно перевищує фізичне тіло, та зовнішнього, що сягає десятків метрів поза фізичним тілом.
3. Третя підсистема – психічна – утворена з матерії-поля ще тоншої організації. Вона розміщена у багатомірному просторі, не локалізується ні у фізичному (грубому), ні в енергетичному (тонкому) тілі, не сприймається жодним сучасним приладом. Тому на нинішньому рівні науки є достатньо недослідженою і від того таємничою.
4. Четверта підсистема – свідомість. Це одна з найбільших та найзагадковіших підсистем, існує на межі фізичного і метафізичного стану матерії. Хоча за нормальних умов виявляє себе у тримірному просторі, однак трапляються прориви свідомості у багатомірний простір [2, 13–15].

З цієї класифікації Братко-Кутинський припускає, що залежно від того, з якими рівнями світобудови у людини найтісніші зв'язки свідомості, ця людина і являє собою: вищу істоту – творця, будівничого; посередню – споживача, обивателя; низьку – жорстоку, агресивну, байдужу до чужого горя.

Не останню роль у цьому відіграє зв'язок свідомість – психіка. Термін "психіка" – один з найпоширеніших, хоча суть його і досі до кінця не збагнута. Автор наводить слова вчителя-професора, до якого ще в студентські роки звернувся з прямолінійним запитанням "Що таке психіка?", і отримав парадоксальну відповідь: "Та тому, хто це визначить, поставлять пам'ятник за життя" [2, 20].

Справді, навіть наука психологія (у дослівному перекладі з грецької – душознавство) досі не виробила прийнятної дефініції, що ж таке психіка, більше того – навіть "не спромоглася виявити предмет свого дослідження й нічтоже сумняшеся підмінила його іншим – психічною діяльністю". Оскільки справді дуже непросто визначити невловиме і непізнанне, то більшість психологів тлумачить психіку як результат діяльності мозку (мозкову діяльність). Братко-Кутинський дотепно доводить неспроможність такого визначення:

"Якщо психіка – "мозкова діяльність", то що ж таке "психічна діяльність"? Діяльність діяльності? Якщо психіка лише прояв мозку, то чому наука про діяльність мозку називається не "мозкологія", а "психологія"? Як мозок, ця чисто матеріальна система, продукує цілком нематеріальні, "ідеальні" думки і почуття? Подібним питанням нема краю й кінця... Якщо бути послідовним у визначенні психіки як мозкової діяльдіяльності, то психологія як наука взагалі втрачає право на існування" [2, 20].

Далі автор робить власну спробу ближче познайомитися з цією "загадковою незнайомкою", щоб скласти бодай приблизне уявлення про неї. Він нагадує, що у грецькій мові слово "психіка" означає не що інше, як душу, і робить логічний висновок, що мову слід вести не про мозок, а про душу. Аналізуючи і зіставляючи трактування поняття "душа" у різних європейських мовах, автор доводить, що цим словом різні народи називають, власне, "одне й те саме – певну невидиму рушійну силу, яка щось здійснює, дає дихання й життя" [2, 22]. Суть полягає в тому, що субстанція під назвою "психіка" – не білкова, не клітинна, не молекулярна, не атомна, більше того – така, що не фіксується на рівні елементарних часток. Найскорше це один з різновидів квантованого поля. Цим, принаймні, можна пояснити такі невивчені та загадкові явища психіки, як парапсихологічні, інсайтні (осяяння), інтуїтивні, екстрасенсивні тощо, які поза цим полем пояснити важко.

За нинішніми уявленнями в основі світобудови лежить необмежена, невизначена, фундаментальна фізична реальність – Вакуум (Абсолют). Це не є порожнеча, як вважалося раніше, а фундаментальна фізична реальність, яка й породжує відносну фізичну реальність, що нею є квантовані поля. Абстрагуючись від досить складної структури світобудови та її взаємозв'язку з фізичними та психічними функціями людини за класифікацією індійської філософії, на яку посилається Братко-Кутинський, варто зазначити ті три плани буття, у яких можуть (і тільки) виявлятися людська психіка і свідомість.

Перший план – це видимий світ речей і явищ, який фіксується всіма органами чуттів та всіма приладами.

Другий план – це світ програм і законів, що визначають речі й явища: він невидимий, але такий, що може бути виявлений і описаний через зіставлення спостережень за його виявами.

Третій план – це світ сил і причин, під дією яких реалізуються програми і закони.

Наука трактує ці три плани як явище, причину й силу; філософія – як матерію, форму й ідею; релігія – як тіло, душу й дух; езотеризм та окультизм – як явище, якість і життя. Лише мистецтво своєї термінології не виробило, оскільки оперує художніми образами.

Та для всебічного охоплення феномену психіки треба враховувати чотири чинники. Кожна людина (мікрокосмос), як і вся світобудова (макрокосмос), є четверичною системою, що органічно поєднує в собі Життя (Ідею, Дух, Силу), Форму (Душу, Якість, Причину), Тіло (Матерію, Явище) і Свідомість (самозвіт системи у процесі її внутрішнього та зовнішнього функціонування). Всі ці чотири підсистеми беруть початок у Вакуумі і є квантовими полями, отже, утворені однією субстанцією, хоча б як ми її називали – Матерією, Енергією, Життям чи якось інакше. Якщо субстанція єдина, то різниця між підсистемами може бути пояснена лише станом субстанції, з якої підсистеми утворились, тобто кількістю обмежень квантованого поля. Отже, підсистема "душа" (психіка) виявляється проміжною між підсистемами "тіло" і "дух" не тільки за своїми функціональними зв'язками, а й за своїм субстратом, тобто за мірою свободи субстанції, що її утворює. Таким постає уявлення про роль і місце психіки у світобудові, яке випливає з аналізу даних сучасної фізики та індійської філософії [2, 30–34].

Психічні засади творчості

Маючи загальне уявлення про психічну сферу, можемо визначити, який сильний і вирішальний вплив справляє психічний стан людини на її творчі здібності й можливості. Можна сказати, що творчий процес є значною мірою процесом духовним, себто – психічним. А це виходить далеко за межі звичного для нас "нормального" стану свідомості. Виявляється, є також і "ненормальні" стани, себто, крім свідомості, є ще й підсвідомість та надсвідомість, виявлені свого часу Юнгом, Фройдом, Узнадзе. Однак тривалий час психологи недооцінювали, а то й зовсім ігнорували ці відкриття, які постійно нагадують про себе у вигляді інтуїтивних рішень, осяянь, телепатії та багатьох інших "таємничих явищ психіки".

Психіка (душа) людини – це ієрархічна система квантованих полів (астральних і ментальних тіл), яка визначає якість (ідею) людини, її поведінку і розвиток. Братко-Кутинський, посилаючись на вчення йогів, наводить структуру психіки, яка складається з автономних підсистем (органів). Вони різною мірою пов'язані між собою, що визначає їхнє ієрархічне розміщення в тонкому тілі. Найвитонченіший орган психіки – воля, міститься в енергетичному центрі тонкого тіла, виступаючи за межі фізичного тіла (над мозком). Під ним, на рівні верхівки мозку, розміщується орган істинного знання (вищого інтелекту), а на рівні середньої частини мозку – орган мислення (нижчого інтелекту). Ще нижче, на рівні основи мозку, міститься орган розуміння, зв'язаний з органом сприймання, місце якого на рівні верхівки грудей, між органом розуміння і серцем. До психічних органів йоги відносять також нервову систему і фізичний організм, локалізовані у фізичному тілі.

Усі ці органи, окрім фізичного тіла, є тонкою субстанцією, водночас вони зв'язані з фізичним мозком. За вченням йогів, конкретизована ієрархія органів у структурі психіки має такий вигляд: орган волі – орган істинного знання (вищий інтелект) – орган мислення (нижчий інтелект) – орган практичного розуму (об'єднує процеси відчуття, сприймання і розуміння) – орган емоцій – орган пристрастей, хотінь, афектів (оперує найгрубішим субстратом психіки).

Йоги так уявляють функціонування психіки: орган волі впливає на всі підсистеми психіки, його порухи реалізуються за допомогою емоційного розуму в певні імпульси тонкого поля. Ці імпульси бувають трьох видів:

1. ІМПУЛЬСИ-ДУМКИ – це, власне, те, що ми зазвичай називаємо інстинктами, натхненням, осяянням, інтуїцією тощо. Ці імпульси концентруються в емоційному розумі, однак під впливом стимулів, викликаних внутрішнім чи зовнішнім подразником, справляють на синтезуючий розум такий ефект збудження, що його можна порівняти зі справжнім натхненням, яке спадає безпосередньо з вищого знання.
2. ІМПУЛЬСИ-ЕМОЦІЇ бувають двох видів: природні, які є законом природи (любов, честолюбство, сміливість, шляхетність, благородство, співчуття) і штучні, які суперечать закону справедливості, тобто антиподи перших (ненависть, безчестя, боягузтво і т.н.).
3. ІМПУЛЬСИ-ДІЇ – ті, що спонукають людину діяти тим чи тим чином [2, 36–40].

Перед тим як перейти у площину практичного впливу психіки на творчий процес, та виходячи з наведених положень вчення йогів і власних спостережень, спробуємо уточнити термінологію сучасної психології, якою доводиться оперувати в повсякденні.

Свідомість – тонке квантоване поле, що управляє всіма станами людини для забезпечення її життєдіяльності. (За "Словником української мови" (Т. 9. – С. 77.) – процес відображення дійсності мозком людини, який охоплює всі форми психічної діяльності; за Л. Лук'яненком – такий психічний стан людини, коли вона відчуває сама себе і її мозок сприймає інформацію від органів чуття [8, 55]).

Позасвідомість – реальність, яка лежить за межами свідомості, є певною цілісністю, що виявляє себе в багатомірному просторі; іншими словами, це – семантичні поля ("Словник української мови" (Т. 6. – С. 796) подає лише значення прикметника позасвідомий – який не залежить від свідомості, волі людини; мимовільний).

Підсвідомість – різновид свідомості, що не фіксується приладами; тісно пов'язана зі свідомістю, можна припустити, що перебуває в глибинах (цьому іменнику "Словник української мови" визначення не дає).

Надсвідомість – ще один різновид свідомості, невловима духовна субстанція, що перебуває поза свідомістю, своєрідна перехідна ланка між позасвідомістю та свідомістю (у словнику визначення відсутнє).

Інтелект (розум) – властивість людини мислити.

Мислення – властивість інтелекту за допомогою розумової діяльності аналізувати реальну дійсність.

Сприймання – здатність людини отримувати та засвоювати інформацію.

Поняття – осмислення того, що людина сприйняла (за словником (Т. 7. – С. 168) – узагальнення суттєвих ознак об'єкта дійсності; розуміння кимось чого-небудь, що склалося на основі якихось відомостей, власного досвіду).

Розуміння – здатність органами чуттів сприймати навколишній світ та інтелектуально проникати в нього, фактично, це синтез сприймання і поняття (за словником (Т. 8. – С. 841, 842) – знання, досвід у чому-небудь; уявлення про щось; зміст, значення чого-небудь).

Інстинкт – позасвідома реакція на вияви навколишнього світу (за словником. – Т. 4. – С. 33. – підсвідоме чуття).

Відчуття – сприйняття навколишнього світу через емоції.

Емоції – людська здатність сприймати навколишній світ поза органами чуттів (за "Словником іншомовних слів" (К., 2000. – С. 420) – психічне переживання, душевне хвилювання).

Пам'ять – властивість людського мозку зберігати інформацію (за "Словником української мови" (Т. 6. – С. 39) – здатність зберігати і відтворювати у свідомості минулі враження; запас вражень, що зберігаються в пам'яті і можуть бути відтвореними).

Знання – пам'ять, нагромаджена інформацією.

Фантазія – властивість вимислювати та домислювати те, чого у фізичній реальності насправді немає.

Уява – уміння в думках створити те, чого немає, або наблизити віддалену реальність чи ірреальне явище.

Уявлення – продукт уяви, намальована уявна картина.

Звичайно, ці визначення не претендують на вичерпність, тим більше не є істиною в останній інстанції. Однак за відсутності інших багатьма термінами доведеться оперувати, торкаючись проблем творчості, професійної досконалості майстрів слова.

Психіка і творчі здібності

Уже сам перелік наведених вище термінів, що означають певні психологічні поняття, засвідчує їхню близькість, а то й безпосередню причетність до духовного світу людини. До цього ж світу належить і творча сфера. Практично творча сфера накладається на сферу психічну чи навпаки. У будь-якому випадку вони здаються нерозривними. Тому жоден вид творчої праці не може бути поза психічною сферою. Чи зможе, наприклад, письменник або журналіст зв'язати до купи бодай кілька абзаців поза свідомістю? Або без необхідних знань чи розуміння того, про що пише? Чи без уміння мислити та здатності сприймати і засвоювати інформацію? Або без емоцій чи уяви? Звичайно, не зможе. Коли ж таке трапляється, то отримуємо не твір, а невиразну сірятину. Олександр Довженко ще 1966 року занотував у щоденнику:

"Причини сірості, безкрилості, нудної буденності нашого мистецтва полягають головним чином у тому, що автори творів стоять холодні і байдужі в одній площині з фактами, з предметами своїх творів...

...Нема ні любові, ні пристрасті немає" [3, 320].

Духовні чинники не тільки так чи інакше впливають на багатство духовного світу творця, але також є необхідною передумовою творчого процесу.

ТВОРЧИЙ ПРОЦЕС – це робота автора над твором у просторі й часі. Зрозуміло, що простір – той навколишній світ, який оточує автора і з яким той контактує, а час – тривалість, часова тяглість самої роботи. Залежно від роду мистецтва та характеру твору, від здібностей творця та інтенсивності його праці час може бути досить тривалим, іноді розтягнутися на роки, а в окремих випадках на все свідоме життя.

Роботу творця становить єдиний процес, який умовно, звісно, можна розчленити на дві складових: фізичну та духовну. Фізична складова – це той матеріальний світ, з яким, так чи інакше, контактує творець (ручка, друкарська машинка, комп'ютер, папір, стіл – у письменника чи журналіста; мольберт, пензель, фарби, полотно або його замінник – у живописця; відповідний інструментарій – в інших митців). Духовна складова – це психічна діяльність, в якій різною мірою задіяні всі підсистеми психіки, всі п'ять її органів, надто ж – орган волі, що через емоційний розум подає відповідні сигнали-імпульси.

Таке розуміння творчого процесу наближає нас до пояснення природи людських спроможностей, які вкладаються в ієрархічну схему якісних характеристик творця: посередність – здібність – талановитість – геніальність. Дехто вважає, що всі люди різняться між собою саме здібностями, у виводить таку градацію: залежні (ті, чиї потреби не виходять за межі власного тіла і залежать від цих потреб), пристосуванці (ті, що спонукаються до діяльності мотивом вигоди і пристосовуються до соціально-політичних умов), особистості (люди, що живуть інтересами суспільства і керуються ними), генії (люди, які керуються ідеалами добра та краси) [11].

Можна погоджуватися або не погоджуватися з таким підходом – це справа кожного читача. Попри цілком зрозумілу умовність такої градації людей за здібностями, вона підкріплює тенденцію, яка дає чіткіше розуміння так званих секретів майстерності, принаймні, визначення її психічних складників.

ІНТЕЛЕКТ серед таких складників посідає чільне місце. Сказати, що це розум, було б не повною істиною. Філософія йогів, виходячи з функціональних особливостей, розрізняє два види розуму: розум практичний (Манас) і розум синтезуючий (Будхі). Природна функція першого полягає в забезпеченні процесів відчуття, сприймання та розуміння. Він вбирає той навколишній світ, який зафіксований чуттєвими органами (очима, вухами, на дотик чи нюх і т. ін.), а також приймає ідеї й образи, що надходять при безпосередньому пізнанні, і передає їх в орган емоцій. Тоді вони стають мислимими речами (поняттями).

Синтезуючий розум є органом думки, і, вочевидь, саме тому має переваги над практичним розумом. Він аналізує конкретні знання, перетворює їх у поняття, синтезує та узагальнює. Простіше можна сказати так: якщо практичний розум є акумулятором конкретних речей, то синтезуючий – це орган абстрактного мислення. Поєднані функції обох цих органів якраз і є тим, що називається ІНТЕЛЕКТОМ. Рівень інтелекту однаковою мірою залежить від обох цих органів психіки і визначає рівень талановитості творця. Обсяг, наповненість і розвиненість у людини розуму як практичного, так і синтезуючого є показником її духовних якостей у шкалі від здібного до геніального індивіда.

ЗНАННЯ є тією базовою основою, яку створює розум (практичний і синтезуючий) і на якій відбувається процес мислення. Це, власне, нагромадження маси інформації. Образи та ідеї, отримані з зовнішнього світу, концентруються в пасивній пам'яті, де "переробляються" і зберігаються, доки не будуть потрібні активній пам'яті до синтезуючого розуму. І пам'ять пасивна, і пам'ять активна містяться в органі емоцій.

Знання діють на різних рівнях: фізичному (наука), біоенергетичному (мистецтво), ментальному (філософія, релігія), рівні причин (йога, релігійна містика). Немає потреби доводити, що широкий спектр знань з тієї чи тієї галузі (ерудиція) має неперехідне значення для майстерності як журналіста, так і редактора.

МИСЛЕННЯ є органічним складником творчості, власне, сама творчість (від задуму твору до його кінцевий результат) – це безперервний розумовий процес, без якого її навіть уявити неможливо. Чим творець масштабніше, прискореніше, чіткіше мислить, тим швидше й легше йому працюється, тим проблемніше його творіння, тим краще сприймають його витвір люди.

Безумовно, у творчому процесі логіка викладу, що перша скрипка в оркестрі. Та в оркестрі, крім першої скрипки, є й інші музичні інструменти, без яких повноцінна симфонія не вийде. Так і в мисленні, крім логіки, є ціла низка елементів, які сукупно виявляють справжній талант. Це, передусім, гнучкість і динаміка думки, нетрадиційний кут бачення навколишнього світу, парадоксальність та афористичність мислення. Ось, для прикладу, парадоксальна думка митця, узагальнююча суспільна глибина якої підкреслюється саме її парадоксальністю: "Уся Росія їде сьогодні на бабі. Те, на що виявилась здатною російська баба, незбагненно" [3, 203]. У двох коротких, влучних фразах, без розлогих роз'яснень відразу зрозуміло, що йдеться про нелегку долю жінки в Росії, на тендітні плечі якої покладено всю країну і те, що жінка на зламалась – незбагненно.

Всі ці якості мислення, про які йшлося, мають безпосередній вплив на рівень професійної майстерності митця. У колі журналістів, наприклад, справедливо зазначають: хто як мислить, той так і пише. У позитивному сенсі слід розуміти: хто добре мислить, той і добре пише.

ДУМКА є продуктом мислення, яке через неї реалізується, в нашому випадку, у творі. Вона становить неодмінну складову творчого процесу працівників пера, надто – журналістів.

Як і мислення, думка нематеріальна, невидима; бачимо лишень матеріалізований її вияв. Властивість думати (і висловлювати думки у різних формах) – прерогатива людини як homo sapiens, себто як розумної істоти, чим людина і відрізняється від інших живих організмів.

Думка – сплав пізнаного за допомогою органів чуття фізичного світу та пізнаних через інтелект духовних субстанцій. Тому було б помилковим вважати, що вона виробляється тільки людським мозком. Це інтуїтивно відчувають майстри красного письменства. Олександр Довженко слушно зазначав у своїх щоденниках-записниках: "Митець думає не тільки розумом, але і серцем" [3, 192]. Звичайно ж, тут під "серцем" письменник мав на увазі не той орган, що помпує кров у людському організмі, забезпечуючи його життєдіяльність, а те, що становить сердечність, яка є духовним поняттям, психічною субстанцією.

Зазвичай думка висловлюється засобами мови – усним мовленням та письмом, а також – художніми образами; передається на відстань за допомогою різноманітних технічних засобів: періодична преса, книги, радіо, телебачення, телефон, інтернет-мережа тощо. Та життєва практика доводить, що люди випромінюють різні енергетичні поля. Саме цим пояснюється таке маловивчене явище, як телепатія. Це, власне, думка, яка передається і приймається людиною безпосередньо – за допомогою енергетичних полів. Середовище, в якому пульсують такі поля, себто поширюється думка, відомий український вчений В. І. Вернадський назвав ноосферою, іншими словами – сферою для розуму. Люди з відповідною структурою енергетичних полів можуть читати думки одне одного на відстані.

ІНСТИНКТ – позасвідома, рефлексорна реакція людини на вияви навколишнього світу. Інстинктивні потяги і бажання, емоції і почуття людини забезпечують квантовані поля, які називають астральними тілами (на відміну від ментальних тіл, які забезпечують мислення – образне й абстрактне).

Ці інстинктивні реакції організму можуть бути дуже різними. Наприклад, відчуття небезпеки, болю можуть викликати рефлекси самозахисту організму. Несподівана радість, захоплення можуть виражатись у мимовільних вигуках чи міміці.

Який стосунок це має до творчості? Безпосередній. Добре розвинена психіка виробляє чимало інстинктів, які суттєво доповнюють емоційну сферу людини. Тому, по-перше, митцеві, щоб естетично освоювати дійсність, творячи образи, які мають доходити до душі людини, хвилювати її, важливо самому глибоко знати людську психіку, в тому числі й людські інстинкти. По-друге, інстинктивні відчуття самого майстра можуть у творчому процесі підказувати йому – на практиці так і буває – нестандартні ходи та вирішення, цікаві сюжетні лінії та нюанси тощо.

Натхнення, інтуїція, фантазія

Один із найзагадковіших феноменів творчості – НАТХНЕННЯ. Це особливий психічний стан творчої людини, для якого характерне духовне піднесення, радісний настрій, коли все дається надзвичайно легко, світ бачиться багатоколірно прекрасним. Здається, були б крила – полетів би. Працюється невимушено, без видимих зусиль, справді, як кажуть, робота кипить. Словом, почуваєшся, як на сьомому небі, відчуття діаметрально протилежне тому, що ми називаємо творчими муками.

Що ж воно таке, натхнення, звідки приходить і куди зникає? Це – тимчасове збудження? хвилинний настрій? відчуття фізичного здоров'я?

Важко віднайти задовільне пояснення в реальному світі, і тоді кажуть: це від Бога. Справді, нерідко натхнення порівнюють з божественним вогнем. Недарма митці частіше, ніж пересічні люди, звертаються до Бога. В одному із щоденникових записів Олександр Довженко признається:

"Я почав молитися богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди..."

Тут немає ніякої містики, як могло б здатися на перший погляд. Далі письменник уточнює, що саме мав на увазі:

"Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність – се великий крок назад і вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього.... До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звіро-жорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня" [3, 252].

Довженкове розуміння Бога – це ОСЯЯННЯ (інсайт), раптовий імпульс-збагнення великого духовного начала, яке існує поза нашою свідомістю і впливає на психічну сферу людини. Таку ж імпульсну природу тонкого поля має і натхнення – воно, за йогами, спадає безпосередньо з вищого знання. Не виникає жодного сумніву щодо його духовної природи. І це помічено давно, про що свідчить також і походження слова: дух – дихання – надихання – натхнення.

Вочевидь, осяянням, яке сходить з вищого розуму, можна пояснити одкровення біблійних мудреців, зокрема, передбачення чорнобильської трагедії, пророцтва Нострадамуса, які збуваються і в наші дні, як, наприклад, віщування американської трагедії 11 вересня 2001 року. Можна припустити, що і його передбачення славного майбутнього України починає збуватися після Помаранчевої революції 2005 року:
Де мова тішить слух,
там Борисфенів край
Початок здвигам покладе,
злама рутину [2, 5].

ІНТУЇЦІЯ – думка-імпульс, що її посилає, за вченням йогів, підсистема волі в емоційний розум (за словниками: осягнення істини без логічного обґрунтування – "Словник іншомовних слів" (С. 480); здатність несвідомо уловлювати істину, передбачати, вгадувати – "Словник української мови" (Т. 4. – С. 41). Такі імпульси проходять непоміченими через синтезуючий розум і сприймаються емоційним розумом. Та наступає момент, коли збуджені зовнішніми чи внутрішніми чинниками, вони справляють надзвичайно сильний вплив на синтезуючий мозок і вивергаються, зрештою, імпульсами, які прийнято називати інтуїцією, вірою, натхненням, геніальністю.

Всі ці імпульси, так чи інакше, взаємозв'язані й мають велике значення для творчості. Надто – інтуїція. Цей імпульс треба розуміти як позасвідоме, внутрішнє, без видимого поштовху іззовні, передчуття того, що десь сталося або має статися, того, що десь є, або має бути. Інтуїція близька до інстинкту за нематеріальністю, природою, за спонтанністю виявлення, але й відрізняється від нього. Якщо інстинкт – це миттєвий рефлекс (умовний чи безумовний), то інтуїція – це думка-імпульс, що усвідомлюється розумом і фіксується пам'яттю. Інстинкт же запам'ятовується лише згадкою про те, що відбулося (наприклад, пам'ять зафіксує, як ви мимохіть відсмикнули руку від дроту, в якому міг виявитися струм високої напруги, але не зафіксує звідки і коли з'явився цей ваш раптовий порух).

Нерідко великі відкриття робилися завдяки інтуїтивному відчуттю. Так, подейкують, що Дмитро Менделєєв свою знамениту Періодичну систему хімічних елементів побачив уві сні. А Ісаака Ньютона на думку про силу земного тяжіння – існування невидимого гравітаційного поля – наштовхнуло падаюче яблуко.

Але інтуїтивна здогадка – це аж ніяк не прогноз. Перша – позасвідома і мимовільна, природа її вияву невловима; прогноз же – усвідомлений, вирахуваний за допомогою зіставлення фактів і тенденцій.

Інтуїція має ту ж природу, що й осяяння: семантичні поля, їхні імпульси. Вона схожа блискавичністю вияву, несподіваністю здогадки. Саме цим і є рідною сестрою геніальності.

Важко переоцінити значення інтуїтивного начала у творчості, зокрема, у красному письменстві та журналістиці. Без неї неможливі, наприклад, художній домисел чи вимисел, на чому, власне, тримається література. Без неї неможливе глибоке проникнення в характери і явища, без чого і самої літератури немає.

Пригадується літературознавча дискусія 60-х років минулого століття. Вона була викликана статтею Петра Вершигори, колишнього партизанського командира, відомого тоді книгою "Люди з чистою совістю", побудованою на фактажі з його воєнних буднів. Він тоді висловив думку на кшталт того, що реалістично відтворити події, створити повнокровні художні образи може тільки людина, яка сама все це пережила і все бачила на власні очі. Професор російської словесності Прожогін, який викладав тоді на факультеті журналістики, настільки ж рішуче, як і дотепно, спростовував твердження Вершигори. Щоб написати добротний літературний твір, як говорив він майбутнім журналістам, авторові не обов'язково побувати у шкурі своїх героїв. Звичайно, для цього треба знати життя, але ще більше треба мати талант та інтуїцію. Великий російський письменник Лев Толстой так переконливо, вишукано і тонко передав вагітність Анни Кареніної, як не зуміла цього зробити жодна письменниця-жінка, хоча сам, зрозуміло, ніколи не був вагітним.

Про роль здогаду-інтуїції у письменницькій праці Павло Загребельний в інтерв'ю газеті "Вечірній Київ", відповідаючи на запитання про його самопочуття у 80-ті роки, висловився принагідно так:

"Я можу відповісти так, що почуваюся, як самурай на вершині священної гори Фудзі. Чесно – я ніколи не був на горі Фудзі й не маю уявлення, що почувається самурай, опинившись там, але можу здогадуватися. Тому що здогад – це основа літератури. Письменник про все здогадується. Тільки тоді він письменник. Коли ж він позбавлений цієї властивості, то він не може бути письменником" [4].

Художня література та журналістика дуже близькі і за комунікативними параметрами, і за творчим характером, і за матеріалом, з якого формуються твори, себто мовою, і за інструментарієм, що ним користуються і письменник, і журналіст, і за предметом відображення, яким є реальна дійсність. Головна ж різниця полягає в тому – і це варто ще раз підкреслити – що література освоює навколишній світ і суспільні процеси естетично, а журналістика – документально. Тому, якщо для художньої літератури неабияке значення має політ фантазії письменника, уміння вигадувати сюжети, конфлікти та колізії, то для журналістики все це є забороненою зоною. Журналістика може дозволити собі лише домисел, який ґрунтується на правді, на реальних фактах, як можливе логічне їх відображення.

І нарешті, від імпульсів натхнення, інтуїції, осяяння, які отримує автор, залежить така художня риса твору, як його єдиність і неповторність. Це передовсім залежить від стильової індивідуальності творця, що чи не найбільше поціновується в естетиці. Індивідуальність – це несхожість з іншими творами з одного і того ж самого роду чи класу. Індивідуальність є протилежністю загальності, підноситься над нею, долаючи однаковість і пересічність.

Зрозуміло, що індивідуальності авторові надає рівень його талановитості. Що більший талант автора, то більша несхожість, оригінальність, особливість його творіння. Талант, як уже говорилось, дається від Бога, від Абсолютного Розуму, по-іншому – від вищої сили, яка посилає думки-імпульси у вигляді названих уже інтуїції, натхнення, інсайту. Однак це зовсім не означає, що від самого індивіда нічого не залежить, що він повинен сидіти, склавши руки, і чекати, коли на нього зійде вищий дух. Названі імпульси може сприймати людина, чия психічна сфера, чий емоційний і розумовий стан до цього готові. Отже, талант можна розвивати, удосконалюючи власні емоційні та психічні дані. Розвиток "тонких тіл" (вищих підсистем психіки) людини може здійснюватись у мистецтві, творчій, науковій праці та інших формах пізнавальної діяльності. Внаслідок розвитку тонких тіл (незалежно від форми пізнання, отже, й способу їхнього розвитку), на певному етапі людина неодмінно приходить до виявлення трьох планів свого оточення:

1. Чітко видимого, що фіксується всіма органами чуттів й усіма приладами (світ речей і явищ).
2. Невидимого, але такого, що може бути виявлений і описаний шляхом зіставлення спостережень за його виявами (світ програм і законів, що визначають речі й явища);
3. Невидимого, невиявленого, але усвідомлюваного як рушійна сила двох перших планів (світ сил і причин, що "примушують" речі і явища "реалізуватись", а програми і закони – керувати цією реалізацією) [2, 32–33].

З цього випливає, що залежність психіки людини від семантичних полів не є загальною і застиглою величиною. "Виявлення і активізація дедалі вищих сфер своєї психічної діяльності веде до розширення свідомості, яка зрештою стає здатною прийняти думку, що людина не придаток свого тіла чи своєї психічної діяльності, а їх володар. Коли така думка тим чи іншим шляхом оволодіє свідомістю, людина прагне навести порядок у своїй психіці, впорядкувати ієрархію і функціонування органів, примусити їх виконувати свою справу під керівництвом головного ієрарха – волі" [2, 37].

Отже, можливості своєї психічної діяльності людина може розширювати, удосконалювати, розвивати. Це означає, що й талант – породження психіки – не є величиною сталою, даною при народженні. Генетично закладається основа, потенційна можливість таланту. Чи проросте цей талант, чи спалахне ця іскра Божа, залежить від створення відповідних життєвих умов, активної діяльності та зусиль самого індивіда. Звідси висновок: талант можна і треба розвивати й удосконалювати, розвиваючи й удосконалюючи власну психіку.

Журналістське світобачення

Будь-який творчий фах виробляє в людині специфічні навички, тип мислення та сприйняття навколишнього світу. Скажімо, математик, побачивши стадо індиків, насамперед прикине, скільки їх; художник же особливу увагу зверне, які вони, які, наприклад, відтінки їхнього оперення. Мають (або, принаймні, повинні б мати) свої професійні навички і журналісти. Ця потреба випливає зі специфіки їхньої професії. Суть цих навичок визначається журналістським сприйняттям (баченням) навколишнього світу, виробленням особливого типу мислення, властивого саме журналістському фахові. Вони зводяться до такого:

БУТИ СВОЇМ СЕРЕД ЧУЖИХ. Журналіст – людина публічна. Він мусить перебувати в епіцентрі подій, у гущі людей. Особливо це стосується репортерської та кореспондентської праці, хоча особисті враження завжди знадобляться фахівцям інших журналістських спеціалізацій. Дуже важливо не тільки опинитися в потрібний час у потрібному місці, а й зуміти стовідсотково використати ситуацію, зуміти знайти спільну мову з учасниками подій, поставити себе так, ніби ви є таким же учасником, розговорити потрібних осіб. Треба навіть серед людей, чиї думки і позиції не поділяє журналіст, почуватися своїм. Надзвичайно важливо вміти не розгубитися в найскладнішій ситуації, ризикнути при потребі, блискавично приймати рішення. Тільки тоді можна розраховувати на удачу.

ЦІКАВИТИСЯ ВСІМ, що трапляється на журналістських стежках-дорогах. Навіть, якщо це не стосується безпосереднього завдання чи особистого задуму. Не слід нехтувати ні фактом, ні цифрою, ні випадковою зустріччю. Кілька нотаток у блокноті можуть згодом наштовхнути на цікавий задум і допоможуть написати цікавий матеріал.

ТРЕНІНГ УВАГИ. Журналісти часто заклопотані й заглиблені в себе. Тоді не дуже звертається увага на те, що зустрічається на шляху. А дарма. Життя завжди виявляється набагато цікавішим, ніж нам здається. Тому варто себе привчати пильніше придивлятися до навколишнього світу. Слід виробити професійну увагу і не пропускати на перший погляд дрібниць, навчитися відбирати потрібні факти й деталі. У журналістській кухні все знадобиться, коли настане час.

ТРЕНІНГ ПАМ'ЯТІ. Часто трапляється, коли раптом напружуєш пам'ять і не можеш пригадати чогось дуже важливого. Людська пам'ять має властивість тримати в "запасниках" вибіркову інформацію. Запам'ятовувати буквально все неможливо – просто ємності забракне. А перенапруження пам'яті таке ж небезпечне, як і нервове перенапруження – може призвести до психічного зриву.

Але можна натренуватися збільшувати кількість фіксованої інформації. Для цього є спеціальні вправи для тренування пам'яті. Для журналістів суть такого тренінгу полягає не в збільшенні кількості просто інформації, а в збільшенні потрібної інформації. Тобто того, що потрібно для роботи. Трапляються випадки, коли немає можливості скористатися ні диктофоном, ні записником. Тоді вся надія на пам'ять. У критичних ситуаціях вона збуджується і мобілізується.

УМІННЯ АНАЛІЗУВАТИ ТА УЗАГАЛЬНЮВАТИ. Кожна людина, якій доводиться писати для преси знає, що просте нагромадження фактів не є запорукою цікавого матеріалу.

Для репортера важливо по-своєму, не стандартно побачити подію чи явище, проникнути в їхню суть. Тут неабияке значення мають кут бачення, ракурс бачення, глибина бачення – це все те, що потрібне для яскравого відтворення побаченого в інформаційному жанрі.

Для аналітика – кореспондента, оглядача, публіциста – тим більше треба вміти відбирати потрібні факти, класифікувати їх, розчеплювати, зіставляти, порівнювати, аналізувати та узагальнювати. Ця здатність дається практикою, приходить з досвідом. Від цього залежить глибина розробки теми, переконливість викладу, зрештою, те, що називають читабельністю. Без цієї здатності годі мріяти про написання справді актуального, цікавого, що аж за душу бере, матеріалу.

СИНХРОНІЗАЦІЯ ДУМКИ З ТЕМПОМ ВИКЛАДУ, на перший погляд, річ другорядна: мовляв, яке значення має те, що темп думання випереджає швидкість написання? Ну, на якусь годину пізніше буде підготовлений матеріал... Насправді ж, ця деталь має непересічну важливість. Як правило, думка завжди пульсує швидше, ніж рука водить перо чи пальці вдаряють по клавіатурі машинки чи комп'ютера. Тоді думка зупиняється, поки рука дописує, часто губиться і доводиться напружувати пам'ять, щоб відновити думку. Не завжди це вдається зробити просто. Тоді починається нервування, може порушитися структура твору. Тому дуже важливо, якщо й не стовідсотково синхронізувати думку з написанням, то бодай якомога наблизити їх. Тоді відчується гармонія, письмо піде легко та швидко.

Це лише окремі деталі, які визначають професійний підхід, професійний погляд і професійне сприйняття світу журналістом. Це те, що можна назвати специфічним журналістським світобаченням, яке допомагає створити психологічне налаштування на творчу роботу. Всі ці риси виробляються з часом на основі практики. Про журналіста, який опанує ці риси, кажуть: у нього журналістська струнка.

1. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевидения. – М., 1991.
2. Братко-Кутинський О. Як удосконалити свою психіку. – К.: Артек, 2003.
3. Довженко О. Матеріали до "Поеми про море". Шоста записна книжка // Твори: У 5 т. – К., 1966. – Т. 5.
4. Загребельний П. На мрії не вистачає часу // Вечірній Київ. – 2004. – 3 верес.
5. Карпенко В. А. Правды о себе не побоитесь?… – К., 1986.
6. Кашинская Л. В. Метод наблюдения в журналистском творчестве (некоторые аспекты) // Вестн. Москов. ун-та. Сер. 10. Журналистика. – 1980.
7. Кузнецова О. Аргументація в публіцистиці. – Л., 1997.
8. Лук'яненко Л. Національна ідея і національна воля. – К.: МАУП, 2003.
9. Методы журналистского творчества. – М., 1982.
10. Прохоров Е. П. Искусство публицистики: Размышления и разборы. – М., 1984.
11. Сабадуха В. Про гріх Понтія Пілата та його сучасних побратимів // Літературна Україна. – 2005. – 10 лют.
12. Сагал Г. Двадцять пять интервью. – М., 1974. – С. 10.
13. Свитич Л. Г. Как повисить эффективность журналистской работы? – М., 1987.
14. Слободянюк Р. Д., Шкляр В. І. Журналістський аналіз: суть і актуалізація поняття // Вісн. Київ. ун-ту. Сер. Журналістика. – 1996. – Вип. З.