«Голий факт» у ролі «голого короля»?

«Голий факт» у ролі «голого короля»?

Сергій Грабовський для «Телекритики», 29.03.2008

Нашій журналістиці заважає не надмірна любов до аналітики, а майже повна її відсутність, низька дисципліна думки і рівень знань.
За аваріями на заводах і залізницях, за нестачею товарів у сільпо, за зривами графіків роботи авіаконструкторських бюро і навіть за неврожаями внаслідок поганої погоди у 1930-х роках стояла одна-єдина зловісна постать. Звався цей персонаж Лев Давидович Троцький. У нього були мільйони підспівувачів та союзників, котрі за його наказом або за узгодженням із ним підсипали товчене скло у вершкове масло, щоб зробити його непридатним до вжитку (внаслідок чого масла не було у продажу) та збивали науку зі шляху істини, штовхаючи її займатися якимись нездійсненними прожектами на кшталт розщеплення атомного ядра чи побудови крилатих ракет.

І головне, що все це було точно доведено на рівні фактів: мільйони людей зізналися у своїй троцькістській діяльності, що було засвідчено їхніми власноруч написаними показами. А ще – «сигналами» до «компетентних органів» з боку інших мільйонів радянських людей. Тому кожен, хто писатиме про ту добу, мусить керуватися фактами, котрі неможливо відкинути.

А у середні віки вся Європа була буквально переповнена драконами. Вони підступно атакували міста, крали прекрасних принцес, билися з хоробрими лицарями, накопичували величезні скарби, утворювали справжні драконячі королівства. Можна без перебільшення сказати, що тодішня цивілізація розвивалася у затінку драконячої й у нещадній конкуренції з нею. І тільки поява вогнепальної зброї (принцип дії котрої, до речі, нагадує вогняний подих дракона) зламала ситуацію на користь людини.

Та й не лише у Європі тоді жирували дракони – візьміть у руки чи то арабські манускрипти, чи то китайські книги, чи навіть ацтекські перекази, записані Дієго де Ландою, – всюди ви знайдете глибоко правдиві й багаті на деталі оповіді про драконів. Отож сучасному автору, ведучи мову про ті часи, просто-таки неможливо ігнорувати численні факти, які наочно засвідчують наявність величезної кількості драконів у часи, дещо віддалені від нас, та драконячий вплив на людську цивілізацію.

... Власне кажучи, Борис Бахтєєв, мабуть, і сам не підозрює, які смислові обшири він зачепив статтею «Сировинна журналістика». Бо ж ідеться, власне, як про суто філософські питання, так і про нагальні проблеми сучасної української журналістики. Не маючи змоги писати теоретичний трактат, буду – за можливості – максимально стислим. А відтак почну з простішого – з того, що наочно підтверджує тезу Бахтєєва про сировинний характер начебто кінцевого продукту вітчизняних мас-медіа.

25 березня 2008 року, 16-та година. УВ новинах 5-го каналу з’являється репортаж із Севастополя (наводжу текст цього репортажу за сайтом каналу):

«Розслідування діяльності Леоніда Черновецького і рішення щодо перевиборів київського міського голови не дають спокою севастопольцям. Сьогодні майже півтисячі мешканців міста зібралися під стінами міськадміністрації з вимогою відставки мера Севастополя – Сергія Куніцина.
Представники понад сорока громадських та політичних організацій встановили три намети та оголосили п’ятиденну акцію протесту. Її учасники підписали звернення, в якому закликали мешканців Севастополя підтримати їхню вимогу усунути Куніцина від влади. Міського голову і його команду мітингувальники звинувачують у неефективному керівництві і закидають чиновникам незаконний розпродаж севастопольських земель. У відповідь на таку акцію проросійські організації міста улаштували свій мітинг – на підтримку Сергія Куніцина. У ньому взяли участь півсотні людей.
Геннадій Басов, депутат Севастопольської міськради: “То, что в Севастополе происходит – не что иное как коррупция и разбазаривание земель. Никогда еще в Севастополе не было администрации, которая сотнями гектар так растаскивает земли на коммерческие структуры. Суды Автономной Республики Крым принимают решения в пользу коммерческих структур и город теряет земли”.
Сергій Шувайников, лідер “Російського фронту Криму”: “Я знаю, что землю в Севастополе потеряли еще до Куницына, Если кто-то обвиняет, что он что-то украл, давайте посчитаем, что украли еще в 10 раз больше еще до Куницына. И господа Жунько, и Семенов, и в 90-е годы. 17 лет Севастополь разворовывается. Посмотрите коттеджи”».

Ось такі начебто «незаперечні факти». Відеоряд, розповідь, синхрони. А насправді – це дійсно глибоко «сировинна журналістика» на ґрунті дуже слабких, якщо не сказати більше, уявлень автора про предмет розповіді, що неминуче виливається у пряму дезінформацію глядачів.

По-перше, Сергій Куніцин – не мер, не міський голова Севастополя, і не може бути ним. Місто не має мера – такі вже особливості врядування у ньому, оскільки досі не ухвалено закон про особливості самоуправління у цьому окремому регіоні України. Найважливіші посадовці міста – це глава міськдержадміністрації (Сергій Куніцин) та голова міськради (Валерій Саратов). Тому за своєю суттю виступи проти Куніцина не мають нічого спільного з тим, що діється в Києві (адже переобрати Куніцина неможливо, його може зняти Президент за згодою Кабміну).

По-друге, якраз напередодні, а конкретно 22 березня, Севастопольська міська держадміністрація передала до правоохоронних органів документи, згідно яких голова міськради Валерій Саратов із порушенням чинного законодавства оформив на свою дружину три земельні паї у Байдарській долині загальною площею близько 6,5 гектарів. «Вказані земельні угіддя – а це три ділянки по 2,1 га кожна – розташовані на території Орлинівської сільради. Вони були розпайовані між членами КСП “Червоний Жовтень”, членами якого не були ані Валерій Саратов, ані члени його сім’ї. Дружина Валерія Саратова запропонувала позику по 25 тис. гривень кожному з трьох членів сім’ї Д., члени якої перебували в КСП “Червоний Жовтень” і одержали після розпаювання три ділянки землі», – сказано в повідомленні. Навзамін цієї «позики» (яка надана без процентів на 10 років, що показує її справжній характер) дружина Валерія Саратова одержала три генеральні довіреності, що надають їй право розпоряджатися всіма трьома паями, у тому числі й продавати їх. А тим часом реальна вартість цих земельних угідь сягає 1,5-2 мільйонів доларів...

По-третє, глядачам було сказано, що Куніцина підтримують «проросійські організації». А які організації йому протистоять? Не сказано. Тим часом саме депутат міськради Геннадій Басов, який говорив на камеру, був організатором місцевого відділення партії «Російський блок», саме він провів своїх однопартійців до міської і районних рад. А 2007 року спробував був навіть скинути всеукраїнського голову партії Олександра Свистунова, але зазнав поразки, наслідком чого став розкол у місцевому партійному осередку. Але погляди свої Басов не змінив, що засвідчують плакати в кадрі «Оккупанты – вон!"». Тобто адміністрація, поставлена Президентом України, – це окупанти.

Можна назвати й «по-четверте», і «по-п’яте», але і сказаного, мабуть, досить, щоб зрозуміти: перед нами або ж джинса, замовлена командою пана Саратова, або (що більш вірогідно) приклад «сировинної журналістики», коли подія фіксується за допомогою камери та мікрофону й «скидається» на глядача: ось вам факт і робіть з ним, що хочете.

Але ж поставимо запитання: а чи є справді фактом (чи системою фактів) те, що нам продемонстрував 25 березня 5-й канал? І тут виникають певні сумніви. Бо ж фактом є не сам по собі фрагмент реальності, механічно зафіксований телекамерою. І тут я дозволю собі не погодитися з Борисом Бахтєєвим, який пише: «Адже насправді жоден журналіст не повідомляє факти. Хоче він того чи ні, а продукт його діяльності – завжди інтерпретація фактів. Це так само очевидно, як і те, що жодна людина не може передавати безпосередньо думки – лише слова, які виражають ці думки з більшою або меншою мірою точності». Справа не в інтерпретації – справа у значно серйозніших речах. Журналісти не передають, а конструюють факти, чи, точніше, їх конституюють. Адже факт – це фрагмент реальності, виокремлений, виділений, вирізнений із потоку буття певним суб’єктом відповідно до його психологічних настанов і теоретичних концептів. Ба більше: факт – це певною мірою результат діяльності аналітичного розуму. Бо ж дивитися на щось і бачити щось – тобто факт! – це зовсім не те саме. Скажімо, давні римляни не могли не стикатися (і до того ж часто-густо) зі зразками взаємодії сполучених посудин: рівні рідини в обох цих посудинах вирівнювалися на очах латинян... але ті й далі будували свої акведуки, тягнучи воду з далекої далечини з постійним невеличким ухилом замість того, щоб загнати труби під землю і не знати зайвого клопоту.

У репортажі з Севастополя (повторюю – якщо то була не джинса) камера якраз і грала роль такого собі «давньоримського ока». Але з потраплянням репортажу у випуск новин він змінив свій статус: він перетворився на один із фактів у концептуальній системі 5-го каналу. Випусковий редактор виявився, схоже, запеклим прихильником «журналістики фактів» в її українському варіанті (або вкрай непрофесійною і несумлінною людиною): він навіть не спробував проаналізувати очевидні недоречності репортажу, зіставити його зміст із уже відомими фактами. А відтак «сировина» без обробки пішла в ефір – і виявилася насправді не фактом, а фікцією в одязі факту...

... Як дивувався доктор Ватсон, коли Холмс раптом знаходив недопалок чи сірник, втоптані в багнюку і не помічені пильними поліціянтами, або третю кулю там, де було чутно начебто тільки два постріли. Холмс в усіх випадках відповідав: я знав, що їх треба тут шукати. Іншими словами – факт ставав фактом лише тому, що для нього вже було підготовлене належне місце потужним аналітичним розумом великого сищика...

Та повернімося від детективів, які, звичайно, мають певний стосунок до «журналістики факту», до власне журналістики. Як видається, прихильники такого роду журналістської діяльності, виступаючи проти аналітики, насправді мають на увазі низькопробну публіцистику, якою просто-таки переповнені українські видання. Ця публіцистика – зазвичай із претензією на глибокі думки, але водночас із фантастичним незнанням предмету свого розмислу – тільки дискредитує інтелектуальну роботу в журналістиці. Бо ж коли автор гнівно шпетить «наскрізь просякнутий міщанськими настроями український народ» чи пафосно закликає «застосувати до сьогодення теорію Маркса», то таким інвективам і закликам насправді копійка ціна, як би талановито вони не були виписані. Проблема в тому, щоб довести домінування міщанських настроїв, при цьому пояснивши причину їхнього виникнення, або ж показати переваги теорії Маркса у застосуванні до сьогодення над усіма іншими (якщо, звісно, така перевага існує; автор цих рядків, прочитавши у студентські роки всі 50 томів зібрання творів Маркса й Енгельса, сильно в цьому сумнівається). Саме публіцисти такого ґатунку – з несумірним обсягу знань самолюбством – і виступають під іменем «політологів», «аналітиків», «політтехнологів» і навіть «концептуально-соціальних психоаналітиків»; і саме така публіцистика має бути зведена до мінімуму, якщо не до нуля.

Що ж стосується справжньої «журналістики факту», то вона, за визначенням, працює тільки в певних смислових полях, де ці факти є чимось значущим. Класичний зразок такої журналістики – це публікації, на основі яких постав Вотерґейт. Боб Вудвард и Карл Бернстайн доклали всіх можливих зусиль, щоб добути факти і вибудувати їх у відповідний ланцюг; але поставимо перед собою запитання – а чи спрацювали б такі факти поза американським політичним та ментальним контекстом? Ба більше: чи взагалі можливо було дізнатися (власне, викшталтувати) такі факти десь в іншому місці, а не у країні, де правдиве свідчення під присягою є священним обов’язком громадянина і де кожен бюрократ, незалежно від рангу, чудово знає, що зобов’язаний звітувати перед громадянським суспільством?

Іншими словами, робити культ із фактів у журналістиці – це, як на мене, негодяща справа: і зміст подій розкрити не вдасться, і факти відповідні не знайдеш, не відрізнивши другорядне від першорядного, і, власне, у фактах або заплутаєшся, або пройдеш повз те, що просто-таки проститься стати фактом. Нашій журналістиці, як на мене, заважає передусім не надмірна любов до аналітики, а майже повна відсутність останньої, пов’язана з низькими дисципліною думки і рівнем знань журналістів.

Хоча, власне, не тільки з холоднокровною аналітикою, яка оперує сценаріями і стратегіями, а й із палкою публіцистикою не все так просто. Російський дослідник і журналіст Павло Данилін, шеф-редактор порталу Kreml.org., один із авторів книги для вчителів «Новітня історія Росії. 1945-2006», у якій Сталіна представлено як «ефективного менеджера», нещодавно написав в одній зі своїх статей: «Історія – наука, яка має справу з фактами, а не з емоційним сприйняттям цих фактів. Все, що емоційне – неісторичне, а часом й антиісторичне». Щось знайоме проглядає у цьому твердженні, чи не так? От якраз на шляху, запропонованому Даниліним, ми і пересвідчимося, – на основі очищених від емоцій фактів, – що лідери правотроцькістського блоку особисто підсипали товчене скло у вершкове масло...

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Посилання на сайт: http://www.telekritika.ua/media-suspilstvo/view/2008-03-29/37488/?list=20