Інтерпретація художнього твору

Літературна комунікація і витлумачення (інтерпретація) художнього твору



Текст і твір. Підтекст. Аналіз і синтез. Інтерпретація. Аналіз та інтерпретація літературного твору у середній школі.

Об'єктом вивчення літератури в школі є художній твір. У цьому зв'язку слід розрізняти текст і твір. Значення цих термінів унаочнюється в структурі літературно-художнього комунікативного акту: автор – авторський твір – художній текст – читач (реципієнт) – читацький твір. Вперше художній твір – як ідеально-образна дійсність – з'являється (конституюється) у свідомості автора (письменника). Для того, щоб ознайомити зі своїм твором (назвемо його авторським твором) інших, письменник (адресант) змушений, використовуючи знаки певної мови, записати його. Такий матеріалізований, закодований у словесній формі авторський твір (у рукописному або надрукованому вигляді) прийнято називати текстом (від латинського – тканина, зв'язок).

Текст, таким чином, виконує роль своєрідного повідомлення, котре адресант (письменник) робить доступним для сприймання. У зв'язку з цим адресатом, отримувачем текстуальної інформації, виступає читач (реципієнт). Саме у свідомості читача на основі друкованого чи рукописного тексту (внаслідок процесу читання) повинен витворитися власний (назвемо його читацький) твір. Поява читацького твору залежить від двох речей: по-перше, від якості самого тексту (а отже, від майстерності письменника), по-друге, від обсягу внутрішнього світу читача, від уміння реципієнта спілкуватися з художнім текстом, розбудовувати на його основі (в уяві) власний літературний твір (такого типу навички формуються на уроках літератури).

Таким чином, художній текст – це знакова система, покликана, з одного боку, матеріалізувати авторський твір, а з іншого, сприяти постанню в уяві реципієнта читацького твору.

Окремо слід сказати про підтекст. Іноді художній твір, в тій чи іншій мірі, поєднує два макрорівні: текстуальний (або актуальний) та підтекстовий (або потенційний). Власне, підтекст (чи затекст) виражає прихований, неявний смисл висловлювання (у цьому зв'язку говорять ще про імпліцитний смисл), на відміну від тексту, що демонструє відкритий, експліцитний смисл. Підтекст виникає завдяки конотації – здатності мовних одиниць виражати, крім основного значення, ще й додаткові (семантичні, стилістичні, емоційно-експресивні), внаслідок деформації прямого змісту словесних значень під впливом контексту і позамовних факторів – відтворюваної ситуації, позиції мовця, його комунікативної мети82. Типовий зразок прихованого смислу знаходимо у жанрі байки. Про твори з виразним домінування підтексту часто говорять, що вони написані „езопівською мовою", тобто мовою давньогрецького байкаря Езопа. Іншими прикладами творів із потужним імпліцитним рівнем можуть бути артефакти українських письменників колоніального періоду: „Оргія" Лесі Українки, „Невеличка драма" В. Підмогильного, „За ширмою" Б. Антоненка-Давидовича, „На границі епох" П. Скунця тощо.

Для пізнання літературного твору на уроках літератури використовуються наукові методи дослідження, переважно у спрощеному варіанті. Ідеться про аналіз, синтез та інтерпретацію.

Аналіз (з грецької – розклад, розчленування) полягає у розчленуванні літературного твору на компоненти, складові частини. Аналізуючи елементи твору, осягаємо своєрідність цілого художнього феномену. Синтез (з грецької – з'єднання, складання), натомість, полягає у вивченні предмета дослідження в його цілісності, неповторності. За допомогою операції синтезу „твір фіксується... в історичній епосі, соціальному середовищі, духовній ситуації свого творення і прочитання"83. Методом, що поєднує і аналіз, і синтез, є інтерпретація (з латинської – тлумачення, роз'яснення). Інтерпретацію пов'язують насамперед із тлумаченням смислового боку літературного твору на різних структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку. Наприклад, будь-які елементи (мотиви, персонажі, тропи тощо) мусять співвідноситись із відповідним контекстом твору або позатекстовою ситуацією84.

Сучасне літературознавство пропонує філологові у школі використовувати не лише аналіз твору – „систему послідовних дій... дослідника, спрямованих на пізнання твору як художнього феномена"85 (його різновиди: ідейно-тематичний, проблемний, пообразний аналізи тощо), а й види інтерпретацій: герменевтичну, екзистенціалістичну, феноменологічну, структурально-семіотичну, архетипальну тощо. Це допоможе не лише більш повно розкривати перед учнями ідейно-художні цінності твору, але, передусім, сприятиме виробленню умінь та навичок пізнання літературного артефакту (вартісні навіть після закінчення учбового закладу), сформування повноцінної естетичної (художньої) свідомості.


СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрусів С. М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.– Тернопіль-Львів, 2001.– 340 с.

2. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької.– Львів, 1996.

3. Барт Р. Две критики // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика.– М.: Прогрес, Универс, 1994.– С. 262–268.

4. Бахтин М. М. Из записей 1970–1971 годов // Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества.– М.: Искусство, 1986.– С. 355–380 с.

5. Башляр Г. Предисловие к книге „Воздух и сны" // Вопросы философии.– 1987.– No 5.– С. 109–112.

6. Башляр Г. Предисловие к книге „Поэтика пространства" // Вопросы философии.– 1987.– No 5.– С. 113–121.

7. Бгабга Г. Націєрозповідність (передмова до книги „Нація і розповідь") // Антологія світової літературно-критичної думки...– С. 559–561.

8. Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність.– 1993.– No 1.– С. 154–157.

9. Введение в литературоведение / Под. ред. Г. Н. Поспелова.– М., 1983.

10. Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины / Под. ред. Л. В. Чернец.– М., 2000.

11. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник.– К., 2001.


Посилання на сайт:http://www.ukrlit.vn.ua/article/108.html