Внутрішнє мовлення

Засоби вираження внутрішнього мовлення в художньому тексті в різносистемних мовах



Співвідношення мови та мовлення, зокрема в аспекті репрезентації внутрішнього мовлення (далі ВМ) у літературному тексті як результату творчої інтерпретації природної мови за допомогою художнього коду, є однією з найважливіших проблем загального мовознавства.

Виходячи з цього, що породження тексту автором (з його власними навичками інтроспекції особливостей перебігу процесів породження висловлювання) проходить через етап ВМ (за М.І.Жинкіним [2], О.Р.Лурією [3]), який є повністю інтеріоризованим, інакше кажучи, через стадію мовленнєвого мислення (перетворення авторської думки у слово, у мовлення героя в нашому випадку), то ВМ є аналогом художнього уявлення психічних процесів мислення героя, його естетичною дефініцією, про що було вказано автором у дисертаційній роботі [4].

Ф. де Сосюр у праці, викладеній його учнями "Курс загальної лінґвістики" у другому параграфі "Місце мови серед явищ мовної діяльності" мову розглядає як "готовий продукт, пасивно засвоєний індивідом; мова ніколи не передбачає попередньої рефлексії, а свідомо в ній здійснюється лише класифікаційна діяльність" [5, 26], а мовлення, навпаки, "являє собою індивідуальний акт волі й роздуму, де слід розрізняти: 1) комбінації, в яких мовець застосовує мовний код, аби висловити власну думку" [5, 26] (цей код М.І.Жинкін називає УПК [2], а Л.С.Виготський – внутрішнім промовлянням, тобто мовленням) [1]; "2) психофізичний механізм, який дозволяє йому унаявнити ці комбінації" [5, 26]. Тому ми вважаємо, що саме Сосюр вказав на мовний код (за нашою терміносистемою – ВМ) як на мовленнєву категорію та впершее протиставив мову та мовлення.

Проведене нами дослідження не вичерпує усіх питань співвідношення мови та мовлення. Так, поза увагою залишилось питання, пов'язане із специфікою засобів вираження ВМ у різносистемних мовах.

Актуальність представленої роботи полягає у необхідності продовження систематизованого дослідження проблем психолінгвістики, зокрема, вивчення особливостей процесу породження та сприйняття тексту та комплексного аналізу репрезентації ВМ як багатоаспектного явища в зіставленні в неспоріднених мовах.

Мета нашого дослідження полягає в характеристиці засобів вираження внутрішнього мовлення в художньому тексті.

Ми поставили такі завдання:

1) визначити функціональні, комунікативно-когнітивні та семантико-стилістичні параметри ВМ;

2) уточнити поняття ВМ відносно художнього тексту;

3) з'ясувати засоби його вираження в українських, російських, англійських літературних творах середини XIX – початку XX ст.;

4) вивчити функціональне значення ВМ у названих текстах.

Для вивчення зазначених засобів вираження ВМ використовувався метод структурно-функціонального аналізу зібраного матеріалу, а також такі загальнонаукові методи, як: типологічний та зіставний.

Нами було досліджено тексти А.П.Чехова, Л.М.Толстого, М.Горького, М.М.Гоголя, М.Г.Гаріна-Михайловського, Ф.М.Достоєвського, М.М.Коцюбинського, І.С.Нечуя-Левицького, П.Мирного. В.Ґолсуорсі, В.Вульф, Д.Джойса та ін.

Внутрішнє мовлення, яке характеризується особливою структурою і спрямованим характером, не може бути точно зафіксоване за допомогою коду природної мови. Його репрезентація в сучасній літературі є повністю умовною формою художнього уявлення психічних процесів мислення.

Внутрішнє мовлення, представлене з перспективи самого персонажа, є способом саморозкриття героя. Відкриваючи перед читачем внутрішній світ головної діючої особи, воно дає можливість зрозуміти механізм його зовнішніх дій.

Наявність у внутрішньому мовленні лінгвістичних, фізіологічних, комунікативно-когнітивних та психолінгвістичних характеристик дає підстави для визначення внутрішнього мовлення як багатоаспектної лінгвістичної категорії, яка представлена: 1) у психологічному аспекті – понятійною категорією; 2) у нейрофізіологічному – мовленнєвою категорією;
3) у лінгвістичному аспекті – конотативною категорією.

Зображене ВМ представляє собою художню репрезентацію внутрішнього мовлення та є його аналогом. У тексті ВМ може використовуватися автором з точки зору об'єктивної та суб'єктивної модальностей, що передбачає виділені нами принципи когнітивності та комунікативності використання ВМ в тексті.

ВМ має специфічне вираження в художньому тексті, яке представлене 3-ма типами. За нашими спостереженнями, кожний тип зображуваного внутрішнього мовлення має свої власні підтипи.

Перший тип ВМ характеризується тим, що автор відсутній як розповідач, на перше місце висувається герой. Сюди відносяться явища так званого класичного невласне прямого мовлення. Внутрішній монолог та внутрішній діалог виділили як підтипи зазначеного типу.

Другий тип ВМ характеризується тим, що основну розповідь веде автор, але час від часу він дозволяє герою сказати своє слово. ВМ існує тут у формі слів, словосполучень, зворотів, речень, властивих тільки герою. За своїми експліцитно та імпліцитно вираженими особливостями вкраплення та потік свідомості є самостійними підтипами ВМ, переданого у формі авторської розповіді.

ретій тип ВМ відрізняється більш тісною взаємодією автора й героя, у відтворенні подій вони беруть участь на рівних правах, часто замінюючи один одного. Тому ВМ постійно перехрещується з авторським і має меншу довжину, ніж у 1 типі. Монолог-спогад та монолог-роздум є самостійними підтипами внутрішнього мовлення, переданого у формі невласне авторського мовлення.

Наявність у ВМ власних константних характеристик дозволила визначити типологію вживання ВМ і виділити в лінгвістичному аспекті включні, видільні, включно-видільні засоби вираження його в художньому тексті, при цьому для кожного з типів характерна своя система засобів. Зазначена класифікація передбачає принцип взаємодії авторського мовлення і внутрішнього мовлення.

Засоби вираження ВМ, які включають його в контекст, поділяються на 2 групи: морфологічну та синтаксичну.

Зокрема, на морфологічному рівні це: сурядні протиставні, приєднувальні, а також підрядні сполучники. Сурядні сполучники характерні для 3 типу ВМ, у 1 типі зустрічаються рідко; підрядні – для 1, 3 типів ВМ, але частіше – для 2 типу. Зазначимо, що в українській та російській мовах найчастіше використовуються з'ясувальні підрядні сполучники що, что, в англійській можуть вживатися й інші типи сполучників (наприклад, what, that, when, how).

Зчіпні слова використовуються як засіб включення ВМ 1 і 3 типу. У ВМ 1 типу ці слова можуть сполучатися з іншими засобами вираження ВМ (зокрема, зі сполучниками, модальними вигуками, з окличними та питальними реченнями) в усіх аналізованих мовах.

Займенники не зрозумілі без контексту, незважаючи на граматичну повноту речень, які їх включають. Саме ця особливість дозволяє особовим та вказівним групам займенників виступати як засіб, що з'єднує ВМ з авторським контекстом. Такий засіб зв'язку властивий 1 і 3 типам ВМ усіх аналізованих мов.

Форми ступенів порівняння прислівників використовуються на початку ВМ для того, щоб підкреслити зв'язок попереднього авторського мовлення з ВМ (тобто показати, з чим відбувається порівняння). Цей засіб використовується для ВМ всіх типів, але у ВМ 3 типу він сполучається з іншими засобами включення; для англійської мови такий засіб не властивий через генетично усталений порядок слів.

Вставні слова та сполучення слів можуть використовуватися як виключний засіб відносно вживання їх як підсумку в роздумі героя, який логічно зв'язаний з попередньою авторською розповіддю. Цей засіб властивий ВМ 1 і 3 типів усіх аналізованих мов.

У синтаксичній групі: неповнота першого речення в структурі ВМ дозволяє виділити цей тип речень як засіб включення ВМ 1 і 3 типів у контекст в усіх мовах.

Наявність вставлених конструкцій у межах ВМ характерна, у основному, для вкраплень та потоку свідомості, тобто для ВМ 2 типу в усіх аналізованих мовах.

Причинно-наслідкові відношення у структурі надфразної єдності класифікуються як включний засіб ВМ усіх аналізованих мов.

Засоби вираження ВМ, які виділяють його з контексту, поділяються на 3 групи: морфологічну, лексичну та синтаксичну.

Зокрема, лексичні видільні засоби найуживаніші у ВМ 3 типу й представлені 2 підгрупами: слова і словосполучення, які виділяються 1) з авторського контексту завдяки емоційно-експресивній або стилістичній забарвленості та 2) своїм незвичним значенням. Цей засіб характерний для усіх аналізованих нами мов.

Серед морфологічної групи виділили: модальні слова, які є найуживанішими у ВМ 3 типу, для ВМ 2 типу можливе лише змінювання модальності на лексичному рівні. В англійській мові ці слова не вживаються як засіб зв'язку.

Прислівники часу можуть сполучатися з іншими засобами (сурядними протиставними й підрядними сполучниками, неповними реченнями та ін.). В англійській мові такі слова можуть бути відсутні у ВМ, тому що на момент виконання дії вказує певна часова форма (типу was going to do). Прислівники типу now, just now, here в контексті використовуються як включно-видільні засоби, тому що, як правило, стоять у постпозиції.

Вказівні частки служать засобом переключення авторської розповіді до мовлення героя, тому можуть сполучатися з іншими засобами зв'язку (зокрема, зі сполучниками, неповними реченнями) і характерні, як правило, для 3 типу ВМ в усіх аналізованих мовах.

Використання особових форм займенників та деяких форм дієслів з точки зору героя може бути видільним засобом ВМ усіх аналізованих мов, але за умови, якщо займенники 1-ої та 2-ої осіб використовуються у прямому узагальненому значенні.

Серед синтаксичної групи зміна часових та модальних відношень у структурі надфразної єдності можуть служити засобом включення ВМ в авторський контекст для ВМ 1 типу. Зміна модальності не є основною видільною ознакою, якщо не поширюється на весь уривок, у ВМ 3 типу типовими є недовгі форми. Саме тут граматична зміна модальності може бути досягнута граматично або лексично. При цьому у ВМ 1 типу модальний план змінюється не завжди або змінюється частково. Зазначений процес відбувається за допомогою введення у ВМ модальних слів, питальних речень, зміни способу дії. Усі засоби зміни модальності можуть сполучатися з іншими (зокрема, модальне слово й питальне речення, модальне слово і зміна способу, зміна модальності та введення питального речення), крім того, у одному уривку можуть зустрічатися декілька способів зміни модальності в усіх аналізованих мовах.

Номінативні речення служать для ствердження наявності предмета чи явища й мають тільки форму теперішнього часу. У минулому й майбутньому часі цим реченням відповідають двоскладні. Зміна минулого часу на теперішній сприяє переключенню розповіді до сфери мовлення персонажа. Характерні 1 і 2 типам ВМ усіх аналізованих мов. Але можуть вживатися в англійській мові: I crammed my mouth with stir about for fear I might give utterance to my anger. Tiresome old red-nosed imbecile! (Joyce). Останнє речення Tiresome old red-nosed imbecile! є, на наш погляд, номінативним реченням, яке включає ВМ у контекст. Переклад російською мовою: Надоедливый старый красноносый глупец!

Засоби оформлення ВМ, які одночасно і включають його в контекст, і виділяють із нього, поділяються на 2 групи: морфологічну та синтаксичну групи.

Зокрема, на морфологічному рівні: вставлені слова можуть стояти в будь-якій позиції, характеризуючи особливості розвитку думки або мовлення персонажа. Як вставлені використовуються дієслова говоріння, думки, слова, що можуть зазначати стан мовчання. Для ВМ 1, 3 типів цей засіб є основним, для ВМ 2 типу – нетиповим і типові для всіх аналізованих нами мов.

Сполучні слова є самостійними членами речення (як правило, відносними займенниками), а тому вони входять до складу ВМ, залишаючись включно-видільним засобом зв'язку. Названі слова сполучаються одночасно зі вставленими словами. Цей засіб характерний для ВМ 1 та 3 типів усіх аналізованих мов.

До синтаксичної групи віднесли: узагальнено-особові речення. Цей засіб характерний для всіх аналізованих мов.

У номінативних реченнях суб'єкт думки без попереднього контексту не зрозумілий, тому названі одиниці визначаються як включно-видільний засіб вираження ВМ у тексті в усіх мовах. Може, як виняток, вживатися в англійській мові: He thought of June, and her dead mother, and the whole story, with all his old bitterness. A wretched business! (Galsworthy). Останнє речення ми відносимо до включно-видільного засобу ВМ. Переклад російською мовою: Скверное дело!

Стверджувальні та заперечні слова розмежовують сфери мовлення, тому що відносяться до модальних часток, які виконують функцію перенесення розповіді до ВМ. Характерні для всіх типів ВМ усіх аналізованих мов. В англійській мові: But he wanted to come in holding something. Flowers? Yes, flowers. Since he had not trust his taste in gold… (Woolf). У наведеному прикладі стверджувальне слово-речення Yes, flowers сполучається з дієсловом думки wanted to come in і виступає, таким чином, засобом зв'язку, який одночасно вводить ВМ в авторський контекст і виділяє його з нього.

Як включно-видільний засіб інфінітивні речення хоча й зустрічаються у складі ВМ 1 типу, але більш типові для ВМ 3 типу в російській та українських мовах, тому що у тривалих уривках вони менш помітні й підпорядковуються іншим засобам вираження. Названі речення, якщо мають модальне забарвлення, сполучаються з питальною чи окличною інтонацією. Перехід від авторського мовлення до ВМ нерізкий через те, що в інфінітивних реченнях немає вираженої граматично незалежної форми активного діяча. Через це в англійській мові використання інфінітивних речень не властиве.

Безособові речення, які мають пропущений додаток у давальному відмінку, що сприяє перенесенню авторської розповіді до сфери ВМ; відсутність займенника свідчить про розмежування сфер авторського й ВМ. Це дає підстави виділити безособові речення як включно-видільний засіб зв'язку ВМ 2 типу. В англійській мові не використовуються.

Конструкції з подвійним значенням віднесені до включно-видільних засобів унаслідок того, що одне значення (з точки зору авторської розповіді) з'єднує в одне ціле авторське мовлення й ВМ, а інше (з точки зору характеристики елементів мовлення героя) відрізняє одне мовлення від іншого.

У результаті здійсненого лінгвістичного аналізу ми дійшли до таких висновків: наявність типових засобів у різносистемних (українській, російській та англійській) мовах свідчить про те, що ВМ є універсалією.

Отже, наукова новизна роботи полягає в тому, що вона, продовжуючи роботу, пов'язану з особливостями визначення засобів внутрішнього мовлення в тексті,

– по-перше, вперше комплексно досліджує ці засоби текстового вираження ВМ в зіставному аспекті лінгвістики тексту, функціональної стилістики,

– по-друге, описує типи і підтипи ВМ, а також лінгвальні засоби його вираження в українській, російській та англійській художній прозі середини XIX – початку XX ст.

Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем загального мовознавства. Прийоми лінгвістичного аналізу видільних засобів вираження внутрішнього мовлення, на нашу думку, можуть мати можливість для їх використання при вивченні особистості автора як літературознавчого феномена. Скажімо, з точки зору породження тексту можна вивчати інтенції, перлокутивні ефекти мовця тощо.

Перспективами подальших розвідок можуть бути вирішення проблем: 1) типології мовних особистостей, а саме: дослідження типів мовців на матеріалі художньої літератури на підставі модельного типізованого світу, що є складним і майже не вирішеним у сучасній комунікативній лінгвістиці завданням; 2) соціальної стратифікації автора та героя та ін.;

3) сприйняття тексту з позицій гендерного аналізу мовної діяльності.




ЛІТЕРАТУРА

1. Выготский Л.С. Мышление и речь. – М.: Лабиринт, 1996. – 417 с.

2. Жинкин Н.И. Язык – речь – творчество: Исследования по семиотике, психолингвистике, поэтике / Ред. С.И.Синдин. – М.: Лабиринт, 1998. – 358 с.

3. Лурия А.Р. Язык и сознание. – 2-е изд. – М.: МГУ, 1998. – 336 с.

4. Сєнічева О.А. Засоби вираження внутрішнього мовлення в художньому тексті: Дис. ... канд. філол. наук: 10.02.15. – Донецьк, 2005. – 209 с.

5. Сосюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К.: Основи, 1998. – 324 с.


Посилання на сайт: http://www.ukrlit.vn.ua/article/1164.html